Уривок з книги

«Тікати! Тікати та сховатись від сорому», - думав Крок, затягуючись тютюновим димом, сьорбаючи зі склянки віскі і трохи змерзаючи, бо під вечір наприкінці жовтня було вже холодненько, а він стояв лише у одній сорочці.

Балкон був на самому куті будинку, тож він міг бачити і проспект Шевченка справа, і вулицю Фредра зліва, а ще й маленькі хвостики трьох вулиць, які зникали кожна за своїм власним поворотом. Крок перевів свій погляд униз на вузьку вулицю Фредра, де стояла його Alfa Romeo «Джулія» останньої моделі, куплена ще за аванс за проведення виборів Гайового. Але з першими повоєнними місцевими виборами вийшла суцільна катастрофа. 

На час виборчої кампанії Крок був особистим радником мера з питань комунікацій - розробляв послання до виборців, які потім транслювали керовані та підкуплені мером медіа. Він відповідав за всі публічні виступи Гайового. І жодна стаття чи особиста промова кандидата не могли бути опубліковані без того, аби Крок не побачив її та попередньо не схвалив. Частіше за все, не виходив жоден матеріал, який створив не Крок власноруч, бо написані іншими ніколи його не влаштовували. Знання політики, соціології, настроїв у суспільстві (Крок був переконаний у тому, що знає їх добре) і стали причиною, чому його найняли. Статус радника надавав йому доступ до свого клієнта і навіть певну владу над виборчим штабом. А також дозволяв вимагати великого гонорару: вартість «Джулії» складала частину того, що Крок очікував отримати у разі перемоги. Але Гайовий програв, про що буде офіційно оголошено післязавтра. Отже решти грошей годі й чекати, тим більше - вимагати. Самовпевненість і надмірна рішучість вкупі з помилковими висновками щодо суспільних настроїв дали Кроку копняка, якого він не отримував ще ніколи. 

Крок, звісно, розумів, що у цьому місті дуже сильні греко-католицькі традиції зі всіма наслідками, але наполягав і домігся того, що від імені Гайового, поки тривала виборча кампанія, у тій чи іншій формі з’являлися звернення до ЛГБТ-спільноти. Крок постійно отримував дані соціологічних опитувань, які свідчили про те, що львів’яни загалом толерували людей з неканонічними сексуальними уподобаннями. Різноманіття та інклюзія потроху входили у життя міста, як і всієї України, але саме Львів видавався справжнім лідером цього руху. Не скористатися цим на виборах було б помилкою. І Крок вмовив Гайового піти таким ризикованим шляхом, а саме - почати обговорення узаконення одностатевих шлюбів. 

Під час війни Крока вразила історія медикині, яка публічно зізналася у тому, що виходить заміж за військового - гея, аби у разі його поранення чи загибелі вона стала б його законною представницею і допомагала його справжньому партнеру з лікуванням чи отриманням спадку. На законних підставах такого права партнер отримати не міг. І таких історій було дуже багато. Мера аж трусило від самої згадки про ЛГБТ, але він дуже хотів перемогти, а його перемога зависла на волосинці, тому погодився з тим, що спробувати варто.

Проте Кроку був невідомий той факт, що, відповідаючи на питання соціологів про ставлення до одностатевих шлюбів, люди нерідко брехали, аби здатися сучасними. Тому під час кампанії Гайовому вдалося привернути до себе якусь незначну частину ЛГБТ-виборців, однак частка римо-католицьких і греко-католицьких ортодоксів, як жартома називав їх Крок, що мала б, але не стала голосувати за мера через його толерацію гомосексуальності та одностатевих шлюбів (вигадану Кроком, бо Гайовий і був тим самим греко-католицьким ортодоксом), виявилася критичною. Шкода, Львів не прийняв нову реальність і новий світ. Саме про це й думав Крок, стоячи на балконі зі склянкою віскі.

«Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. Господи, як же ж можна було так уляпатись? - промовляв подумки втомлений і вже доволі п’яний Крок. 

Він подивився з балкону у правий бік, де буквально у одному кілометрі від нього на площі Ринок гуляли по крутих сучасних ресторанах та кав’ярнях туристи і місцеві: «І вони ще називають себе «вільними людьми»… То де ж ваша воля визнати те, що й так існує без всіх ваших забобонів?! Країна надерла дупу росіянам, ось-ось стане членом Європейського Союзу і НАТО, але ж ні - ми українці, це - наші традиції, і ми не дамо геям одружуватись! Ні-за-що! Ні-ко-ли!»

Крок був більш-менш відомим та результативним експертом з публічних комунікацій у Києві, час від часу його запрошували попрацювати у інших містах країни, але підсумок його перебування у Львові був катастрофічним: він не отримає решти свого гонорару, він став посміховиськом у всьому політичному середовищі й не тільки - про нього почали знімати глузливі ролики у інтернеті та писати статті і блоги. Реготали, здавалось, усі, навіть діти. На його професійному майбутньому було поставлено такий хрест, скинути який буде неможливо. 

І тут як на злість Крок почув дзвін зі Свято-Покровської церкви, що ховалася десь там - за спиною Грушевського. Сонце сідало, і на додаток до цього передзвону на тлі вечірнього рожево-помаранчевого неба він побачив хрести на куполах. Красиво, годі й казати. Але для захмелілого Крока ця картина була зайвим приводом подумати про те, що він схибив і що на нього чекає у найближчому майбутньому.

«Бог карає мене, - подумав Крок і засміявся від самої згадки про бога, а потім знов засумував, бо «Джулію» доведеться продати, а офіс закрити. - Гарний підсумок до свого трид-ця-ти-дев’яти-річчя… Як же ж складно вимовляти цю цифру, хай їй грець!».

Крім того, що йому доведеться відмовитись й від двокімнатних апартаментів у київському готелі «Редісон» на Подолі, які він винаймав останні роки як офіс, також доведеться звільнити весь свій персонал: Оксану. 

Єдине, що його втішало, це те, що більше не доведеться займатись тим, чим він ніколи, власне, і не хотів займатись - виборами. Найгірше, що йому довелося робити за час своєї кар’єри, - змушувати своїх клієнтів говорити нормальною мовою розумної людини, а не вигукувати брехливі порожні гасла, які завжди звучали з їхніх вуст настільки неприродньо, що Кроку було боляче фізично. І його до біса дратували журналісти, які навчилися писати та робити притомні висновки пізніше, ніж заробляти своєю писаниною гроші. Крок давно хотів залишити цю роботу, але не знав, чим її замінити.

«Тепер з цим покінчено точно, - думав Крок. - А далі що?»

Відповіді на це питання в нього не було. Гроші дуже скоро закінчаться. І після десяти років у такому бізнесі йти у якийсь інший буде складно, а для Крока це видавалося майже нереальним.

Він ковтав віскі ще і ще, щоб скоріше впасти на ліжко та відключитися. Але мозок не припиняв працювати. Тоді вже перевіреним способом він перемкнув свою увагу на інший об’єкт.

Він, поки жив у цих апартаментах, любив дивитись на готель «Атлас Де Люкс», який стояв на іншому боці вузенької вулиці Фредра – настільки вузької, що, якби хтось з гостей готелю попросив дати сигарету, Крок міг би її кинути, і її спіймали б. Йому подобалися вікна готелю, збудованому у стилі модерн: прості білі вікна з перепльотами (колись Крок дізнався, що вони мають наукову назву - шпроси), які, напевне, мали створювати надзвичайний затишок у номерах. Якось він робив ремонт у своєму заміському будинку під Києвом, то замовив схожі, аби вони навіть зблизька не нагадували пластикові вікна, як у сусідів. І виглядали такі вікна дуже ефектно – здавалося, що цей будинок було побудовано у дев’ятнадцятому столітті десь у милому європейському містечку.

Крок дивився на готель не один день і не один вечір, поки перебував у Львові, бо це його втішало, коли було важко і сумно, тобто кожен день. Він не любив підглядати за людьми, але змушений був дивитись крізь готельні вікна, бо вони були дуже близько через вузьку вулицю. Коли ж гості готелю забували закрити штори, то їх було добре видно та навіть чутно, якщо вони ще й не зачиняли стулки, і тоді Крок робив вигляд, що дивиться на Грушевського, але боковим зором спостерігав за життям чужих людей у чужих номерах чужого готелю. І ось він знов робив те саме.

Раптом у кишені Крока задзвонив телефон. Телефонувала Оксана.

-       Привіт, - сказав Крок, і лише за одним цим словом вона зрозуміла, що той вже п’є і що все погано, хоча про те, що все погано, вона знала задовго до того, як про це дізналися інші.

-       Я не питатиму тебе про те, що буде далі, - спокійно, але з неприхованим розчаруванням сказала вона. - Просто хотіла дізнатись, коли на тебе чекати та чи треба перерахувати гроші за твою львівську квартиру на наступний місяць.

-       Ти ж сама знаєш відповідь, - зітхнув Крок.

-       Знаю. Але роблю вигляд, що всі рішення приймаєш ти.

-       Так, робиш вигляд, - засміявся він. - А майбутнє наше невеселе. Хочеш поговорити про це саме зараз?

-       Ні, краще віч-на-віч, коли повернешся до Києва. До речі, за «Редісон» також не платити?

Крок знову зітхнув, бо в цей час розмірковував про більш важливі для нього речі - про своє майбутнє. А необхідність вирішувати такі дрібні справи, як поточні рахунки, просто таки дратувала. Це, думав він, як ховати померлого родича: ти у шоці, а в тебе питають, яку домовину треба купляти - за тисячу чи п’ять, червоного кольору чи зеленого? А де влаштовувати поминки - у ресторані чи вдома? І у такі моменти жалкуєш, що не всі можуть або навіть хочуть найняти одну досвідчену людину, яка сама все це організує. Принаймні у його сім’ї ніхто так не робив, аби не витрачати зайвих грошей. Чомусь на весілля тамаду задля розваги гостей винаймають, а на похорон задля організації цивілізованої церемонії - ні. Саме тому Крок поховав своїх батьків без поминок і решти довгих та нудних релігійних ритуалів, і тим самим ввігнав у шоковий стан сусідів та родичів - воістину ортодоксальних, бо «так не прийнято».

-       Ти що – не поважаєш наші традиції?! Ти відірвався від своїх коренів! – дорікали йому.

Крок не дуже уважно слухав Оксану. І побачив, як у номері готелю на четвертому поверсі, точнісінько навпроти його балкону загорілося світло і до номеру увійшов чоловік років під шістдесят, у капелюсі, пальті та з портфелем у руці. Він кинув на ліжко портфеля, зняв капелюха і поклав його поряд, скинув з себе пальто, а потім якось невпевнено підійшов до письмового столу біля вікна, повісив пальто на стілець, сперся на стіл обома руками та опустив сиву голову й так і стояв кілька секунд, не рухаючись, ніби думав про щось неприємне. Потім також невпевненим кроком підійшов до шафи, дістав з неї білий готельний халат і одноразові білі капці у хрусткому целофані і пішов до ванної кімнати. Крок провів його поглядом.

-       До дупи ваші традиції, - прошепотів Крок прямо у телефон.

-       Це ти до мене? - обізвалася Оксана.

-       О, ні! Вибач.

-       Зрозуміло. Не пий більше.

-       Не буду.

-       Брешеш.

-       Брешу.

-       Тоді, може, поїси? Там в тебе на першому поверсі непоганий ресторан.

-       Скоро я не зможу вечеряти у ресторанах.

-       Пфф! Продаси свою «Джулію», і мені теж вистачить на ресторани. На рік, як мінімум. До того ж багато людей у світі їдять вдома. Просто ти нормального дому не маєш, тому…

-       Слухай, я тебе прошу! А ти маєш?! Ти ж майже така само, як і я! І я маю дім! - відрізав Крок.

-       Це лише стіни і дах. А що всередині? Добре, я не твоя матуся, тому це не моє діло.

-       Якби це не було твоїм ділом, ти взагалі не починала б цю розмову, - пом’якшав Крок.

-       Так, я хвилююсь за тебе. Слухай, тут днями дзвонили з адміністрації…

-       Вибач, я щось бачу… -  раптом сказав Крок. - Зателефоную пізніше.

І завершив дзвінок. 

З ванної кімнати вийшов той сивий чоловік, він був голий, і несподівано впав – та ще так гучно, що Крок почув удар тіла об підлогу, вкриту килимом, – він почув той звук навіть через напіввідчинене вікно номеру та гуркіт автівок, які постійно проїжджали бруківкою. Йому здалося, що він відчув поштовх як під час російських обстрілів: вдарило ніби далеченько, а вибухова хвиля долетіла.

Крок набрав на телефоні номер швидкої. Але, як це часто буває, лише на те, аби пояснити оператору, що, де і з ким сталося, потрібно декілька хвилин, які дуже важливі для спасіння життя. А коли оператор ще й почав питати, ким Крок доводиться тому чоловікові, той рубанув однією фразою:

-       Ви знаєте куди їхати. Хутчіш!

Крок із дзвоном поставив вже майже порожню склянку з віскі на кахельну підлогу балкону, так, що трохи не розбив її, та побіг до дверей, і не подумавши вдягнутися.

Він швидко збіг сходами вниз. Перед машиною, яка ледь не збила його, перебіг вулицю Фредра та увірвався до лобі «Атласу Де Люкс», чим дуже налякав дівчину на рецепції, яка, напевно, ще ніколи не бачила у цьому респектабельному готелі жодної біганини.

-       У вас у номері на четвертому поверсі – он з того боку – чоловікові стало погано! Він впав на підлогу. Швидку я викликав. Скоріше йдіть до нього!

Дівчина та портьє, який повільно та з достоїнством фешенебельного круїзного лайнера виплив з задньої кімнати для персоналу, нічого не розуміючи, роздивлялися незнайомця та не знаходили, що сказати. 

За кілька довгих секунд портьє спитав:

-       Шановний, а ви хто?

«Шановний…» - Крок ледь стримав себе.

-       Я живу навпроти і бачив, як чоловік вийшов з ванної кімнати і впав на підлогу. Робіть вже щось!

-       А… Ясно. Іду, - нарешті збагнув портьє.

-       Я з вами, - сказав Крок. - Е-е… Якщо ви не проти.

Портьє був не проти, бо помітив на манжетах рукавів білої, хоча й вже несвіжої сорочки Крока запонки і вишивку: «Д.К.» Він знав, що люди з грошима мають звичку позначати свої речі ініціалами - «Атлас Де Люкс» був для клієнтів з грошима, тому портьє ідентифікував Крока як «свого», тобто як свого потенційного клієнта.

Коли вони удвох увійшли до тісного ліфту, портьє, який був на півголови вищій за Крока, відчув запах алкоголю і тютюну і мовчки подивився на незнайомця зверху вниз.

-       Був поганий день, - дивлячись з-під лоба відповів Крок на мовчазне питання, і запустив руки у кишені штанів, сподіваючись знайти там м’ятну жувальну гумку, але її там не було.

Коли вони удвох вийшли з ліфта і опинилися у коридорі, портьє попросив уточнити, у якому саме номері Крок бачив чоловіка: у тому, який ближче до проспекту Шевченка, чи у тому, який розташований глибше вулицею Фредра. Крок не орієнтувався всередині готелю, бо ніколи тут не був раніше, але швидко подивився в один бік коридору, потім в інший та інтуїтивно вказав на номер, який був ближче до проспекту. Це був номер 406. 

Портьє повільно схилив голову до дверей, приклав до них вухо і тихо постукав три рази - так, наче тут оселився сам кайзер, якого заборонено турбувати без поважної причини під страхом смертної кари.

-       Не треба стукати! Відчиняйте! - доволі гучно прошепотів Крок. А потім подумав: «Чому я шепочу? І при цьому ж я кричу…»

Портьє підніс до дверей електронний ключ-картку. Двері відповіли м’яким, тихим механічним тріском і клацнули. Крок одразу ж натиснув на ручку і штовхнув двері, однак вони вперлися в ноги чоловіка, який лежав на підлозі. Але й цього отвору вистачало, аби він міг протиснутися всередину номеру.

Голий чоловік лежав обличчям у килим. Крок нахилився, аби послухати дихання. І почув, як той сипить. Коли вони разом з портьє взяли чоловіка за плечі, щоб перевернути, той одразу широко розплющив очі і почав сипіти гучніше і частіше.

-       Портфель, - нерозбірливо прошепотів чоловік і вказав рукою на ліжко.

Крок не розчув, що той сказав, але здогадався, на що саме вказував, тому одразу ж стрибнув до ліжка, на якому лежав той самий портфель, і висипав на покривало все, що було у ньому. Перше, на що впав його погляд, був інгалятор від астми. Крок схопив його, підніс до рота чоловіка і двічі натиснув. Ліки потрапили до горла. Але не подіяли. Чоловік втратив свідомість. 

Крок почув, як відчиняються двері ліфта. У дверях номеру з’явилися два лікарі. Крок і портьє відступили до дверей, аби дати лікарям зробити свою роботу. Вони дістали зі своїх валіз інструменти і ліки і почали робити якісь маніпуляції, яких Крок не міг бачити, стоячи за спиною високого портьє.

Дуже скоро чоловік отямився. Лікарі допомогли йому сісти на підлозі. Спочатку його обличчя було бліде, але на очах у всіх присутніх воно порожевіло. Чоловік почав дихати глибше і спокійніше, а за хвилину вже дихав доволі вільно. 

За допомогою лікарів він підвівся з підлоги, сів на ліжко та самостійно, хоча й дуже повільними рухами вдягнув халат, який портьє здогадався принести з ванної кімнати та покласти хворому на плечі. Він дивився у підлогу, приходячи до тями. Потім підняв вологі очі та тихо сказав:

-       Дякую. Вибачте.

-       Ну що ви, пане Бойчук, все гаразд. Аби ви були цілі і здорові, - сказав портьє.

Лікарі поставили пану Бойчуку декілька питань.

-       Ні, дякую, не треба лікарні, це зі мною майже все моє життя, тож все гаразд. Буду пильніший наступного разу, от і все, - сказав Бойчук.

І лише зараз Крок, почувши це прізвище, зрозумів, кому він щойно врятував життя. 

Він все ще стояв позаду усіх у дверях. Коли лікарі та портьє зібралися виходити з номера, Крок був перший до виходу, тому першим пішов до ліфта. Але раптом почув за спиною:

-       Вибачаюся, ви Крок?

-       Так, пане Бойчук, - Крок озирнувся. Цілком природно було перепитати: «Звідки ви мене знаєте?»

-       Я теж, як і ви, іноді змушений був дивитись у вікна будинку навпроти. І здивувався, побачивши вас на балконі. Хоча я не до кінця був упевнений у тому, що то саме ви. Не залишитесь на хвилинку? А вам усім ще раз дякую! - бадьоро, наскільки це було можливо, вигукнув лікарям та портьє чоловік, який щойно ледь не задихнувся.

Коли ті пішли до ліфта, двері номеру залишалися відкриті, а Крок продовжував стояти на порозі, не дозволяючи собі зайти всередину.

-       Заходьте, заходьте, будь ласка, - сказав Бойчук. - І двері зачиніть. Сідайте он там на диван. Нічого, якщо я залишусь у халаті та босий?

-       Все гаразд. Може, це не час для вдячностей? - сказав Крок, сідаючи.

-       Для вдячностей? - перепитав Бойчук. - Ах, так! Звичайно, я хотів подякувати за моє врятоване життя. Звичайно.

-       Все гаразд. Тоді я краще піду, а ви відпочивайте. І тримайте інгалятор поруч. Я буду в себе і приглядатиму за вами, - пожартував Крок. Бойчук посміхнувся, оцінивши жарт.

Крок підвівся з дивану.

-       Ні-ні, прошу - сідайте, - наполягав Бойчук. - Ви ж знаєте, хто я?

Крок відповів не одразу.

-       Я досі не знаю, яку саме посаду ви обіймаєте та чим саме займаєтесь, проте так – я, здається, знаю хто ви: радник президента з питань… з багатьох питань… багатьох президентів, - сказав він, лише тепер зрозумівши, що знає чоловіка, якого щойно врятував від дурної смерті, але не знає напевне, чим саме той займається, окрім того, що до нього, як казали, прислухалися останні шість президентів України, проте він ніде й ніколи не показувався на публіці.

Крок чув, що Олександр Бойчук мав свого кабінета у будівлі адміністрації президента на вулиці Банковій у Києві останні років двадцять, але назва його посади нікому ні про що не казала, і виглядало все так, нібито він один із багатьох клерків, які нічого не вирішують.

Проте ходили чутки, що Бойчука кликали до кабінету президента кожного разу, коли розпочиналася політична криза. Особливо його послугами користувались президенти тоді, коли криза була міжнародного масштабу. Але що саме він робив, Крок навіть не здогадувався. Він лише знав, що у Бойчука була репутація людини, яка ефективно вирішує такі питання, які не береться вирішити майже ніхто: питання і великої політики, і великого бізнесу, і навіть, як виявилося згодом, великої війни. І, коли міняються президенти, уряди, парламенти або ж прибиральник у кабінеті голови держави, Бойчук залишається. 

Єдиний раз, коли Крок бачив Бойчука на публіці, був у якомусь київському ресторані, до якого нічим непримітний співробітник адміністрації президента під’їхав на чорному авто представницького класу у супроводі тілоохоронця і помічника. Саме тоді Крок особисто впевнився, що Бойчук - людина настільки ж загадкова, наскільки й не проста. 

Тепер він був здивований тим, що Бойчук знає про нього самого, і не лише на ім’я, а і у обличчя.

«Цікаво, що саме йому про мене відомо? - подумав Крок і одразу ж дав собі відповідь, трохи посміхнувшись: «Ах, звісно ж: він теж слідкує за новинами про вибори мера Львова». 

-       Чому ви посміхнулись? - спитав Бойчук.

-       Я? А, так, дійсно - посміхнувся. Просто мені завжди було незручно дивитись у чужі вікна, хоча, мушу зізнатися, це буває цікаво. І виявилось, що іноді це може бути корисним. Але, запевняю вас, я й гадки не мав, що у цьому номері саме ви.

-       Я теж не сподівався на те, що ми опинимось поруч один з одним, - сказав Бойчук. - І подумав, що така випадковість, можливо, віднині випадковістю не буде.

-       Ви про що? - не зрозумів Крок.

-       А я поки не знаю, про що я, - загадково сказав Бойчук. - Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш. Чи навпаки.

Крок знов посміхнувся. 

-       Отже, пане Крок, я щиро вдячний вам за ваш вчинок і запрошую вас повечеряти зі мною завтра. Вас влаштує ресторан цього готелю? Тим більше, що вам не доведеться довго сюди йти. Ресторан називається «Шкоцька». На партері. Завтра о сьомій вам буде зручно? - спитав Бойчук.

-       Як називається? - перепитав Крок.

-       «Шкоцька».

-       Щоб це не означало, пане Бойчук, мені не потрібно, аби вдячності були такі довгі та переходили у посиденьки у ресторані. Звичайно, цікаво було б з вами поговорити, але вам не обов'язково витрачати на мене свій час.

-       А я не збираюсь витрачати свій час на вас, - зробив наголос на останньому слові Бойчук, і в його голосі Крок відчув якусь незрозумілу і неприємну ноту. - Під час вечері розмова піде не про мою вдячність і не про те, що ви бачили мене голим.

-       А цього, я так розумію, не бачив навіть жоден з президентів, - пожартував Крок, і засумнівався, чи доречно. - Добре, тоді про що піде розмова?

Тепер посміхнувся Бойчук і подумав: «Ти диви, який дотепник».

-       А, може, я й сам не знаю, про що піде розмова, але не про вдячність, обіцяю, - сказав він. - Побачимо. Хіба вам не цікаво?

Оскільки Бойчук чітко сказав, що вдячності скінчилися, Крок почав підозрювати, що під час вечері розмова буде, як мінімум, про особисте і більше тісне знайомство, або… Крок хотів був подумати про співпрацю, але швидко згадав, що після провалу на виборах мера Львова про неї не може бути й мови, тим більше з людиною, з якою радяться президенти. Але якщо це так, тоді чому його запрошують до ресторану?

-       Це, звісно, цікаво, але я маю їхати до Києва. Моя місія тут скінчилася. Думаю, ви чули про це, - Крок зробив останню спробу врятувати себе від насмішок або від принизливої пропозиції зробити якусь брудну роботу за копійки.

-       Наскільки мені відомо, ваші апартаменти оплачені до кінця місяця. Отже, вам не треба їх залишати таким поспіхом. Тому я вас дуже прошу затриматись ще на один день. До завтра я прийду до тями, проведу зранку декілька зустрічей у місті, а ввечері з задоволенням поспілкувався би з вами.

-       Я хотів був спитати вас, звідки ви знаєте про апартаменти, але краще не буду, - сказав Крок, і йому дуже не сподобалось, що про його особисті справи знає той, кому знати, можливо, не треба.

-       От і добре, бо я все одно не скажу, - відповів Бойчук.

-       Гаразд. О сьомій у…

-       …«Шкоцька», - терпляче повторив Бойчук.

-       «Шкоцька». Зрозуміло. Я бачив той ресторан з вулиці, і, судячи з того, що на ньому намальована качка, я роблю висновок, що це назва ресторану  на львівському діалекті. Так мені буде простіше запам’ятати, - сказав Крок.

-       Ми кажемо не діалект, а ґвара. І то не качка, а гусак, - уточнив Бойчук. - Але що таке «шкоцька», я розповім вам завтра.

-       А «на партері» - це де, вибачте? Там що - театр? - запитав Крок.

Бойчук знов посміхнувся і, як здалося Кроку, ледь не почав сміятись.

-       Так у Львові називають перші поверхи будинків, переважно австро-угорської доби. Ви не знали того?

-       Мабуть, я не так довго тут живу.

-       У вас все попереду, - сказав Бойчук. - До побачення.

Крок вийшов з номеру та закрив за собою двері, залишивши Бойчука сидіти на ліжку в одному халаті.

У лобі готелю портьє подякував Кроку за порятунок клієнта, відкрив перед ним двері та сказав:

-       «Шкоцька» зліва від входу до готелю - он там.

Крок подивився на нього здивовано, але вже нічого не перепитував: у такі моменти навіть досвідчені політичні консультанти починають вірити у теорії змови, хоча самі ж їх і вигадують.

У нього виникло бажання зайти до ресторану, який був на першому… на партері цього старовинного будинку, де він жив, аби випити порцію, яку не допив на своєму балконі, бо рятував життя Бойчука, але лише зараз збагнув, що він іде вулицею у одній сорочці, що йому холодно, і вирішив, що на сьогодні з нього досить. 

Підходячи до будинку, він подивився, чи на місці його «Джулія», що коштувала йому всіх грошей, яких більше не буде, повільно піднявся сходами у свої апартаменти і, не вмикаючи у кімнаті світла, подивився у вікна номера Бойчука - там вже було темно.